Засідка в кущах, або 17 миттєвостей Коржова
«Гуп-гуп-гуп!!!» – наче від землетрусу здригнувся весь 8-й поверх. Минуло вже кілька років відтоді, як генеральний Штаб пристав Віті шифрований наказ позбавити дзвінок на дверях деяких життєво важливих органів. Безкінечно відданий Штабові Вітя з болем у серці наважився на цей садистський акт: для цього він поцупив мамині щипчики для брів. При кастрації сама мама не була присутня, так як до Штабу не належала. Проте ці заходи здалися Штабові недостатніми. На наступний тиждень Віті тихцем вирубили світло. Так дзвінок замовк навіки. Тепер усі агентам доводилося простукувати азбукою Морзе стіни Вітіної квартири. Для цього звичайно застосовували ноги, адже порцеляноподібні барабанні перетинки Вітних вух сприймали тільки райське звучання групи Манускрипт. Коржов добре знав, що Вітя тугий на вухо, і тому щосили грюкав знов і знов, стараючись вибити зі стін якомога більше штукатурки. Похапцем натягаючи діряві підштаники з рожевими слониками, Вітя лаявся матюками, перекрикуючи соліста «Арії», гугнявий голос якого лунав з роздовбаного магнітофона. Після тривалих намагань, щедро оросивши потом вхідні двері, йому нарешті вділося їх розчинити. На порозі стояв, наче вкопаний, Коржов, очманілий від довгого чекання. З його вуст струменіла піна. «Епілепсія», – подумав Вітя. «Пиво», – подумав Коржов. І вгадав. – Я от шефа, – процідив крізь зуби Коржов, силкуючись не дивитись на Вітіне тіло, що світилося через дірки в підштанниках. І раптом йому здалося, що один із рожевих слоників підморгнув йому… «Белая гарячка», – подумав Коржов, і знову вгадав. Зненацька Вітя поморщився: на сьогодні не було заплановано ніяких таємних операцій, отож Коржов блефував. «Зрадник», – подумав Вітя. «УБИВЦЯ!» – подумав він наступної миті, коли помітив, як Коржов вихоплює щось з-під поли плаща. Але, побачивши всього лиш знайомі обриси пляшки, Вітя відчув, як кров життєдайною силою знову біжить по його жилах. – Сообразим на двоих, – криво вишкірився Коржов. – У меня же сегодня… І тут пейджер Вітіного мозку прийняв повідомлення, що Коржову виповнився четвертак. «А гарантію давали лише на 20 років», – згадав він слова начальника Штабу. – Ты меня не приютишь? – жалібно попросився Коржов, по-собачому заглядаючи Віті в очі. Але Вітя не здавався. Його напівжива печінка давно поставила йому ультиматум, тож він не наважився проігнорувати її наказ. – Не приючу, пшёл прочь, – кинув Вітя, відчувши себе барчуком з російської провінції ХІХ століття. Спітнілі завдяки Віті двері гримнули перед носом Коржова, з якого подекуди стирчали руді волосинки (насправді ці волосинки були зовсім не руді, проте в цілях конспірації Коржов фарбував їх, нахабно тягаючи перекис водню із старих запасів Жени Соседа (а може це був «Блонд» за гривню 45?..) Отож, надію було втрачено, і Коржову залишалося тільки витирати сльози коміром заяложеного плаща. Серце його обірвалося. Йому здалося, що на нього насувається стіна мороку і його тіло вкривається смердючим слизом кольору хакі. Це була автоматична реакція організму Коржова у скрутних становищах. І тут лідера Манускрипту осінило – слоник на Вітіних трусах насправді був ніяких не слоник, а заздрісний агент 008, який наслав на нього злі чари. Коржов запхав задубілі від жаху руки до кишень і здогадався: «Це кінець». У розпачі понурив він голову і побрів навпростець, не розбираючи дороги. …Нелегка завела його в хащі парку Хмельницького. Вже сутеніло, і за ближнім кущем якраз чатувала ватага кровожерних хуліганів, ласих до наживи. Це була конкуруюча зі Штабом організація. Їхній пристрій нічного бачення показував, що в кишені латаного плаща, який прапрадід Коржова контрабандою привіз із Фінляндії, лежала засмальцована десятка баксів (!!!) Банда стіною заступила Коржову шлях. Коржов спинився. Першим до нього підтюпцем наблизився миршавий тіпок із витікши оком і гордим написом « abibas » на спортивних штанях. - Чіста Вася, – цвиркнув тіпок.
– Вася чіста, – офігіло відказав Коржов, щиро переконаний, що це – пароль. Але на цей раз не вгадав. Двоє амбалів за спиною тіпка ох..ло переглянулись, ледь не зіткнувшись грузинськими носами, один з яких прикрашали чималі бородавки, що мерехтіли у вечірній зорі. – Ти чьо сюда кості кінул? – пискнув тіпок, шкірячи зуби в наколках. – Чьо, нюх патєрял? – Понимаете ли, друзья мои, – почав Коржов затинаючись, у надії хоч комусь вилити свій біль, – сегодняшняя экзистенциальная действительность… э-э-э… поглощщщает всю ирр-ГИК!-ррацианальную… действительность… и потому сущность… н-да… – ТИ НА КАВО ЯДАМ ДИШИШ!? – люто розпустив тіпок соплі бульками. – ФАС! – скомандував він амбалам. По інерції згадавши вивчену колись у Штабі комбінацію № 254, Коржов хвацько огрів найближчого амбала пляшкою, яку стискав у руці. По дорозі в парк він видудлив усе до краплі, і тому йому було не жаль пляшчини. За мить усі четверо сплелися у химерний клубок суцільних рук і ніг, з якого де-не-де долітали зойки та верески: - Ах ти, лабух хрєнов!..
- Кого т ы назвал лабухом, мать твою?!
– Ай, мой бамбончік!.. о, Боже, мнє атарвалі… мой бамбончік!!! О-о-о, бамбончік!.. – Да засунь ти сєбє в ж.пу етат бамбончік! Я тєбє куплю новую шапочку! ДАВІ ЕВО, БРАТВА!!! «ХРЯСЬ!» – голосно сказала правиця Коржова. Коржов, що досі мужньо тримався, завив не своїм голосом, призиваючи єдине вірне йому створіння: – ВЕРА!!! Коха-а-ана!.. Перед ним з’явилось видіння; всупереч підозрі Коржова, це був не старий добрий рожевий слоник, а сама Віра, яка, загорнувшись у несвіже біле простирадло, віддалено нагадувала янгола. На спину вона для чогось почепила курячі крильця, виловлені зі вчорашньої зупи… І раптом Коржов відчув новий потужний прилив сили… …Наступного дня у Штаб з’явилась радистка Beth і, грайливо підморгуючи начальнику Штаба, повідомила, що агент із кодовим ім’ям «Корж» завершив таємну операцію, над якою весь персонал Штабу сушив мізки не один десяток років. У графу «Ущерб» було занесено зламану руку і викрадену-таки засмальцьовану десятку, та ці втрати були мізерними у порівнянні з тим, що в архівах Штабу було зазначено як «13-й подвиг Геракла».
| 